Діма Зіцер: «All You Need Is Love» для THE AIR BY KBP

Текст: Юлія Козда

Для: THE AIR BY KBP

Фото: надані Дімою Зіцером

 

«ALL YOU NEED IS LOVE»

 

Погодьтеся, у кожній родині часом виникає питання батьків і дітей. Як забезпечити гідний старт у доросле майбутнє своїм дітям, як зрозуміти, чого від них хочуть батьки і чи можна жити в абсолютній гармонії та злагоді людям різних поколінь?

Щоби зрозуміти, чи можливо порозумітися в еру технологічного буму, ми поговорили з педагогом, автором підходу «Неформальна освіта», письменником, радіоведучим і режисером Дімою Зіцером.

 

Людей, народжених після 2000 року, називають вільними від забобонів центеніалами, або поколінням Z. Як ставитеся до словесних штампів-очікувань?

Думаю, не варто класифікувати людей за дуже умовними ознаками. Державі насамперед. Це здається нерозумним. Як татові мені однаково, належить моя 14-річна донька до покоління «Чебурашка» або до покоління «Києво-Печерська лавра». (Сміється.) Для мене ще важливі механізми людського спілкування. Говорити «всі ці люди — ось такі» — кричуща нісенітниця. Це огульний підхід. Дуже зручно оперувати словами на кшталт «всі чоловіки — козли, всі баби — самі знаєте хто». Вочевидь у сучасного покоління є якісь спільні риси. Але насамперед це пов’язано з технічними змінами, а потім вже з тим, як діти сприймають світ. Це не означає, що вони всі однаково ставляться до ґаджетів або до літератури.

 

Існує думка, що сучасне покоління, попри нескінченний потік інформації, може відокремлювати знання від сміття. Воно справді настільки здатне протистояти пропаганді?

Існує багато різних антропологічних, соціологічних, психологічних і педагогічних досліджень, які намагаються так чи інакше проаналізувати і узагальнити те, що відбувається з сучасними дітьми. Чи довіряти таким дослідженням — справа кожного. Щодо інформаційного сміття: у певному сенсі це так. Але також ґаджети — це можливість втекти від всіляких неприємностей. Адже це найголовніша «проблема» дорослих: знову він або вона сидить у телефоні та більше нічого не хоче. Ок, дорогенькі, не заздріть. У вашому дитинстві не було можливості для такої втечі. Я не фанат того, що діти постійно занурені у ґаджети. Але з огляду на свою професію розумію, що це означає. Що все інше, на жаль, довгий час було або неприємним, або непривабливим, або незрозумілим, або не розвивало. І в цьому сенсі ліки досить прості: якщо хочете, щоби було щось, окрім ґаджета, подумайте, що це може бути. Або ось інша крайність: «Відклади телефон і йди негайно робити уроки». Це неможливий проєкт.

 

Як лімітувати ґаджетний час? Чи варто укладати договір, який влаштовуватиме обидві сторони?

Заспокою вас: таких договорів не існує. Договір — це завжди компроміс. І от ви кажете: «Скільки тобі потрібно часу для ґаджета? Вісім годин на день? Ні, отримаєш лише дві години». Це те саме, що
дитина втне: «Мамо, скільки разів на місяць тобі потрібно займатися сексом? Давай домовимося: не більше двох». А ви відповідаєте, що вам треба п’ять. Навмисне пропоную таке абсурдне порівняння. Зачекайте, це його час, його життя і його навички. Чому ви є якоюсь стороною? Я розумію хвилювання і бажання батьків на це впливати. Але починати потрібно не з того, скільки часу дитина проводить із телефоном. А з того, що в її житті є, крім цього ґаджета. Тому що в іншому випадку неминуче приходимо до ситуації, коли батько каже: «Все, твій час із телефоном закінчився». І що дитині робити? Час закінчився, а зайнятися чим?

Одне із завдань батьків — зробити так, щоби дитина жила цікаво. Щоби сім’я жила цікаво. Планшети і телефони у цьому сенсі — інтегральна частина різнобарвного життя. Ґаджети — це дуже круто. Чи є небезпека, що людина може підсісти на них? Так, є. Але це відбувається тоді, коли в житті більше нічого немає. Якби у мене не було театру, літератури, друзів, яких люблю, сидів би у телефоні з ранку до вечора.

 

А як щодо мотивації?

Щоби зрозуміти, як влаштована мотивація у дітей, потрібно згадати, як вона влаштована у дорослих. Принцип схожий. Із задоволенням робимо те, що нам подобається, правда ж? Це найпростіша мотивація. Іноді робимо щось вимушено. Коли певним чином склалося життя, наприклад, не любимо свою роботу. Але повинні на неї йти, інакше просто помремо від голоду. Але, по-перше, це досить рідкісні випадки. По-друге, ми не бажаємо цього власним дітям. Хочемо, щоби в їхньому житті були заняття до душі. Це означає, що мотивація будується на любові та інтересі, а не на примусі. «Ну ж бо, йди сюди, я тебе замотивую!» — це не спрацює. Можна залякати або принизити: «Якщо не робитимеш те, що я хочу, заберу те, що ти любиш: телефон це чи право гуляти з друзями». Але хіба цього прагнемо?

 

Одне із завдань батьків — зробити так, щоби дитина жила цікаво


Тобто головний мотиваційний приклад — різноманітне повсякденне життя батьків?

Так, правильний і простий приклад. Якщо хочете, щоби дитина жила яскраво, влаштуйте для себе яскраве життя! Це кліше, але я не втомлююся його повторювати. Подивіться, як побудоване ваше життя. Це схема «дім — робота, робота — дім»: прийшов, не хочу ні з ким розмовляти, плюхнувся на диван із пляшкою пива, втупився у фігню, яку показують по телевізору, і говорю дитині: «Іди кудись,
займися чим-небудь, тільки не заважай мені»? Це пряма дорога до того, щоби вона не тільки закрилася у ґаджетах, а й зненавиділа життя.

 

З огляду на назви ваших книг і подкастів (наприклад, «Любити не можна виховувати»), яку альтернативу до слова «виховувати» пропонуєте батькам?

Це своєрідна гра слів. Мені здається, що між близькими людьми не повинно виникати питань, що таке любов і як вона проявляється. У цьому сенсі мови показові. Бо в більшості мов використовують слово «ростити», а не «виховувати» дитину. Якщо я виховую, це один тип відносин. Якщо рощу, це передбачає допомогу у розвитку, підтримку, створення необхідних умов, щоби дитина розвивалася, щоби їй було цікаво. Я роблю так, щоби вона пізнавала світ і відносини у ньому. Слово «виховую» окреслює зрозумілий вектор: знаю, як треба, і робитиму все, щоби дитина підійшла до цієї моделі. І вона, до речі, не підійде нізащо. Ось і вся різниця.

Між батьками і дітьми немає місця постійному умисному впливу. Це повинні бути відносини, побудовані на любові, допомозі й підтримці. Якщо думаєте, що життя вашої дитини виявиться занадто легким, не хвилюйтеся: знайдеться величезна кількість людей, які його зіпсують. Спробуйте стати тими єдиними, хто намагатиметься хоча б цим людям не допомагати — ані у дрібницях, ані у чомусь потужнішому. Мені видається це важливим. Ось вам альтернатива. Є ще один нюанс. Коли я зайнятий вихованням, мені як батькові воно псує настрій і життя загалом. Коли я зайнятий відносинами, намагаюся робити все, щоби близькій людині жилося цікавіше та яскравіше. І мені поруч із нею від цього також. Такий підхід дуже змінює життя, якщо чесно.

 

Ви казали, що найбільш цінне мірило ефективності вчителя — біжать школярі на урок чи ні. Але як бути з тим, що всі діти унікальні — і за темпераментом, і за захопленнями?

Дитина біжить на урок не для того, щоби мати знання. Якщо дорослі вигадали систему, у якій велику частку життя вона проводить у школі, будьте ласкаві зробити так, щоби у цій школі хотілося перебувати. Це проста думка. Так, мені здається правильним розцінювати ефективність вчителя за таким критерієм.

Ви маєте рацію: діти різні. Професія вчителя і полягає у тому, щоби створювати умови освітнього процесу для різних дітей. Щоби вони, перебуваючи на уроці, знали, навіщо це роблять. А далі один із них скаже, що любить класичні знання, другий — дослідні, третій — що прагне усвідомлювати, як це все взагалі його стосується. Але діти мають право на умови, які спонукатимуть їх йти на урок. На мій погляд, школи створені, щоби людина могла у них дослідити себе, навчитися краще розуміти себе, будувати відносини зі світом і знаннями. Щоби вона розуміла, навіщо вони їй потрібні та як вони вплітаються у її життя. Щоби вона могла будувати прості та складні зв’язки. Якщо все це, наприклад, замінюється походом до друзів (іноді батьки це ще підтримують), то чому ж тоді дитина йде саме в школу, а не в музей, баню або пісочницю, наприклад? Тому що нема чого більше. І для того, щоб всі діти приходили в школу саме за бажанням усвідомити самих себе, потрібно допомогти в першу чергу їх батькам.

 

Чи правильно те, що викладання за системою Нової Української Школи проходить у закладах, побудованих ще в СРСР, що відповідають стандартам тих часів?

Тут дуже проста історія. Ви разом з батьками і дітьми є замовниками освіти. Саме тієї, яка викладається у вас зараз. Наприклад, якщо ви йдете в ресторан і вам не подобається, як вам приготували стейк. Що ви зробите? Ви зробите зауваження і підете в інший. Зі школою те ж саме — обирайте ту школу, в якій дитині буде добре і затишно. Це звучить просто. Насправді ж там багато чого намішано. Але скажу, що вибір є завжди: приватні школи, домашня форма навчання.

 

Виходячи з ваших слів в одному з інтерв’ю, педагогу можна і потрібно реалізовувати свободу, не взаємодіючи з державою. Як можливо виявляти свою самість педагогу в реаліях, де відсутнє дотримання законів і, в зв’язку з цим, мотивація?

Держава тут абсолютно ні до чого. Хіба мало що буде робити держава. А ми знаємо, що державі можуть прийти ще й не такі дикі ідеї. Тому єдиним мірилом в цьому випадку є те, наскільки людина реалізовується в цій самій школі, наскільки вона розуміє, навіщо вона туди йде кожного ранку. Зрозуміло, є винятки, складні випадки. Так, будь-яка держава в цьому сенсі, як мені здається, має підтримувати і вчителів, і дитину, і батьків. Тому що для цього держава і існує — більше ніякого сенсу в державі немає. Допомогти, щоб люди реалізовувалися, щоб людям було добре. Відсутність дотримання законів, маленькі зарплати — по-перше, акуратніше ходіть на вибори, в основному, на місцеві. По-друге, не погоджуйтеся. Що це за висвітлювання батьків і учнів як кріпаків, від яких нічого не залежить? Це дійсно пострадянський синдром. З яким я категорично не згоден. Якби моїй дитині було погано в школі, він би не ходив туди більше двох днів. Так влаштований я. А далі ми б шукали можливості, компроміси, придумували щось своє.

 

Життя має бути пов’язане із задоволенням. Від спілкування, від відкриттів, від того, що робимо і реалізуємо

 

Американському письменникові Вільяму Артуру Ворду належить фраза: «Посередній учитель розповідає. Хороший учитель пояснює. Чудовий учитель демонструє. Геніальний учитель надихає». Згодні з цим твердженням?

У цьому вислові я не знаходжу відповіді для себе, хто такий хороший вчитель. Мені здається, що він зробить так, щоби учень на уроці самостійно щось відкривав. Ось це сьогодні є правильним твердженням. Тільки за такої умови діти хотітимуть йти до школи. Не бачу конкретики у слові «надихати». Це абсолютно не інструментально. У вчителя є конкретні обов’язки. Вони полягають у тому, щоби людина, яка приходить до нього на урок, досліджувала. Щоби вона могла сказати собі: «Вау! Нічого собі! Це я таке винайшла?!».

 


Часто батьки хвилюються, що у 8 років дитині подобається тільки фізкультура, а у 13 їй вже потрібно міркувати щодо майбутньої професії. Можливо їй у цьому допомогти?

Це не означає, що у 13 років учень повинен визначитися з професією і чітко відповідати на запитання «Ким ти будеш?». Для цього віку коректною буде відповідь: «Я вже є. Тож дайте мені потусуватися, подумати, повивчати, поспостерігати і пожити моментом!». Це вже у 14–15 років, коли проявляються певні схильності, дитина підходить до такого вибору. А допомога може полягати у вашому спокійному ставленні до цього запитання.

 

Як правильно відрізняти батьківське почуття страху від сумніви?

Батьківський страх — це нормально. Всі ми боїмося — як же інакше? Боїмося, що дитина застудиться, що не доїсть, що в неї з’являться нехороші друзі. Але з цього зовсім не випливає те, що, відчуваючи страх, ми повинні ще й маніпулювати. Для початку треба заспокоїтися, усвідомити, чого ви боїтеся, розділити вчинки, які ви хочете зробити через власний страх і вчинки без його впливу.

 

Як отримувати кайф від періоду дорослішання своїх дітей, будувати правильну тактику взаємовідносин, не культивуючи у них лінь і безвідповідальність?

Насправді ліні немає. Лінощі — це форма відмови від чогось, що дитина з різних причин не хоче робити. Вона не лінується вчити уроки — вона взагалі не розуміє, навіщо потрібно їх вчити. Будь-яка людина народжується зацікавленою. Вона хоче все помацати руками. Вона ставить тисячі запитань. Продовжуйте хотіти цього разом із нею. Якщо любите дитину, будь-які зміни у ній для вас теж важливі. Так само, як їй, мабуть, зміни у вас. Це абсолютно ідентично можна порівняти з коханою людиною: нам важлива вона та її нові інтереси. Пропоную батькам зіграти у гру: назвати десять музичних гуртів, які слухають їхні діти. Або п’ять комп’ютерних ігор, якими вони зараз захоплені. І перевірити, чи знаєте ви їх, чи цікавитеся їхнім життям.

 

Які настанови можете дати батькам, дітям, вчителям?

У мене є книга «(Не) навіщо (не) йти до школи?», яка у червні перевидається. І вона розділена саме за цим принципом: три великі глави — про дітей, вчителів і батьків. Всім їм можу порадити ось що. По-перше, намагайтеся робити те, що вам хочеться. Це вимагає усвідомлення. Не хвилюйтеся і не бійтеся почути щось на кшталт «ага, що хочеться, піду і викину всі меблі у вікно або обпарюся борщем». Ні, запевняю вас, діти так не влаштовані. По-друге, стає у пригоді моє улюблене прислів’я: роби, що маєш, і будь, що буде. Воно більше стосується дорослих. По-третє (можливо, прозвучить пафосно), Борис Гребенщиков сказав: «Любов — все, що ми є». А The Beatles співали: «All You Need Is Love». Ці слова дуже-дуже важливі. Життя не повинно бути пов’язане з постійним почуттям обов’язку. Воно має бути пов’язане із задоволенням. Задоволенням не фізіологічним: від спілкування, від відкриттів, від того, що робимо і реалізуємо. Бажаю всім любові. У практичному значенні цього слова.