Інтерв’ю с Эндрю Фолком для Air by KPB

размещено в: Interviews | 0

ANDREW FAULK:

REAL ASIAN STORIES

У «МЕМУАРАХ ГЕЙШІ» АРТУРА ГОЛДЕНА Є ЧІПКА ФРАЗА: «ІНОДІ МИ ЗІШТОВХУЄМОСЯ З НЕПРИЄМНОСТЯМИ ЛИШЕ ТОМУ, ЩО БАЧИМО СВІТ ТАКИМ, ЯК В УЯВІ, А НЕ ТАКИМ, ЯКИЙ ВІН НАСПРАВДІ». ЯПОНСЬКИЙ ФОТОГРАФ АМЕРИКАНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ ЕНДРЮ ФОЛК, ЗА ПЛЕЧИМА ЯКОГО СПІВПРАЦЯ ІЗ THE NEW YORK TIMES, HUGO BOSS, RITZ CARLTON MAGAZINE, THE NATIONAL І CONDÉ NAST TRAVELER, ПРИВАБЛЮЄ ІСТИНОЮ ТА ЖИТТЄВІСТЮ СХІДНОГО СВІТУ, ПОКАЗАНОГО КРІЗЬ ОБ’ЄКТИВ.

 

КОЛИ ВИ ВПЕРШЕ ОПИНИЛИСЯ В ЯПОНІЇ? ЩО ВІДЧУЛИ, СТУПИВШИ НА ЗЕМЛЮ КРАЇНИ ВИСХІДНОГО СОНЦЯ?

2015 року мені запропонували викладати початкову освіту в престижній міжнародній школі Токіо. Коли дістав запрошення, одразу ж вхопився за можливість, і ми з дружиною переїхали із Сеула. Японія миттєво зарядила мене емоціями, а Токіо подарувало новий погляд на життя. Я відчув радість та втихомирення, а головне — був готовим до нових авантюр.

ЯПОНІЮ НАЗИВАЮТЬ ІНШОЮ ПЛАНЕТОЮ. А ЧИМ ВАС ВРАЗИЛА ЦЯ КРАЇНА?

Японська культура, історія, їжа, громадський порядок, симбіоз стародавніх і сучасних елементів життя здавалися магнетичними. Країна, яку я пізнав, виявилася близькою до образу із моїх мрій. Після шести років життя в Азії я не сприймав Японію далекою планетою. Дивним чином одразу почувався там, ніби вдома.

ВИ ПРИЇХАЛИ ДО ЯПОНІЇ УЖЕ ЯК ПРОФЕСІЙНИЙ ФОТОГРАФ. ЯК РОЗВИВАЛАСЯ ВАША КАР’ЄРА?

Перші три роки в Токіо намагався балансувати між педагогікою та фотографією. Після народження сина 2018 року зрозумів, що більше не можу справлятися із двома роботами: не вистачало повітря та часу. Без зволікань призупинив освітню діяльність і направив професійні сили на роботу фотографом. Згодом, заручившись підтримкою сім’ї, почав їздити у відрядження та братися за великі комерційні проєкти.

«BEFORE YOU MAKE A PORTRAIT, MAKE A FRIEND» — ТАК ПІДПИСАНА ВАША ФОТОГРАФІЯ З УСМІХНЕНОЮ ЖІНКОЮ. ЯК ДОВГО ВСТАНОВЛЮЄТЕ КОНТАКТ ІЗ ЛЮДИНОЮ, ПЕРШ НІЖ ЗРОБИТИ ЇЇ ЗНІМОК?

Час, необхідний для встановлення зв’язку, сильно варіюється і залежить від ситуації. Конект може забрати від лічених секунд до кількох годин. Як правило, я не починаю працювати, поки не відчую, що зв’язок налагоджений. Мені може бути достатньо простого жесту, усмішки, щоб залучити людину до фотографування. Та в інших випадках буду довго сидіти й базікати з героєм за чашкою кави — можливо, навіть познайомлюся з його сім’єю, перш ніж фотографувати.

ЧИ ЗАВЖДИ ВАМ ХОЧЕТЬСЯ ЙТИ В ГЛИБИНУ ТА ДІЗНАВАТИСЯ ІСТОРІЮ ГЕРОЯ, ЯКОГО ЗНІМАЄТЕ?

Іноді зустрічаю персонажа і, зізнаюся, виникає блискавичне бажання клацнути опустом камери. Це егоїстично. Працюючи за камерою, у мене вмикається тунельний зір, і в ці моменти я можу думати тільки про фотографію, яку хочу зробити. Цей погляд прямо протилежний моєму бажанню встановити справжній зв’язок із героєм. Звісно, цікавлюся історією кожного, щоб створити ту картинку, яку візуалізую крізь об’єктив. На жаль, зазвичай не вистачає часу для глибшого спілкування. У сучасному світі фотографії час не має бути розкішшю.

ПОДОЛИ СУКОНЬ СЕУЛЬСЬКИХ ЖІНОК, ПОРТРЕТ ВУЛИЧНОГО ТОРГОВЦЯ, ОВОЧІ НА ФЕРМЕРСЬКОМУ РИНКУ — ЦІ РІЗНІ ЗА ЖАНРАМИ РОБОТИ ОБ’ЄДНУЄ ОДНЕ: ВОНИ СПРАВЖНІ. ЧИ СКЛАДНО СТВОРЮВАТИ НЕРАФІНОВАНИЙ КАДР?

Сцени, які я фотографую, здаються справжніми, тому що вони такі насправді. Я роблю знімки, які резонують із моїми візуальними смаками. Фотографую світ таким, яким його бачу, без зайвих фантазій і домислів. Не думаю, що важко домогтися того, що я створюю. Щоб зрозуміти, як зробити технічно досконалу фотографію, треба всього кілька місяців і дватри уроки на YouTube. З іншого боку, бачення — це нескінченний процес розвитку візуальної естетики. Потрібне терпіння.

«Мені пощастило багато працювати із The New York Times. Велика честь фотографувати Японію для одного з моїх найулюбленіших видань».

ТРАПЛЯВСЯ У ВАШІЙ КАР’ЄРІ ПЕРСОНАЖ, ДОЛЯ ЯКОГО ВАС ВРАЗИЛА І, МОЖЛИВО, ЗМІНИЛА ЖИТТЄВУ ФІЛОСОФІЮ?

Були персонажі та пов’язані з ними ситуації, які спонукали робити паузу й переглядати життєві цінності. Виразно пам’ятаю фермера з рисових плантацій у малазійському Лангкаві. Чоловік методично працював і не збирався скидати впевнений темп. Я стежив за ним близько години, повторюючи його одноманітні рухи. Тоді зробив лише кілька знімків, та був несказанно задоволений тим, що міг спостерігати за роботою цього вмільця. Так я навчився підтримувати послідовність професійного та особистісного темпу: не надто швидко, не надто повільно.

ВИ СХИЛЬНІ КУШТУВАТИ МІСЬКЕ ЖИТТЯ ДОЗОВАНО. ВІДПОЧИВАЄТЕ ДУШЕЮ ДЕСЬ У ГЛИБИНЦІ, СЕРЕД РИСОВИХ ПОЛІВ. ЧИМ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ПРОВІНЦІЙНЕ ЖИТТЯ В ЯПОНІЇ ВІД МІСЬКОГО?

Я виріс у сільській місцевості в Штатах. Найбільш вільно почуваюся саме, як ви висловилися, в глибинці. Після переїзду до Азії масштаби міст мене шокували. Тепер, поживши у двох найбільших мегаполісах світу, можу тверезо оцінити реалії міського життя. Місто пробуджує активний та імпульсивний бік моєї особистості, у той час як провінційні райони Японії проявляють більш спокійні й розважливі риси характеру. Мені важлива близькість природної краси, що резонує з моєю душею.

 

БЕЗ ПОДОРОЖЕЙ НЕМАЄ TRAVEL-ЗНІМКІВ. А ЧИ Є МІСЦЯ В ЯПОНІЇ, ЯКИМИ ВИ ГОТОВІ ЗАХОПЛЮВАТИСЯ ЛИШЕ НА ВЛАСНІ ОЧІ?

Перш за все, я батько та чоловік. Хочу бачити якомога більше куточків Японії з моєю дружиною і маленьким сином без камери в руці. Мрію поїхати із сім’єю на острови Ідзу та на північні береги Хоккайдо. Хочу спостерігати, як мій син пізнає регіони Японії, і бути поруч у ці моменти.

ЧИ ЗАВЖДИ КАМЕРА ПОДОРОЖУЄ З ВАМИ?

Так, проте роблю все можливе, щоб залишити її в сумці. Розділяю моменти, коли я — фотограф, а коли я — це я. З камерою, що затуляє моє обличчя, я віддаляюся від світу. Усвідомлюю, що в житті були особливі, виняткові моменти, які я втратив, ховаючись за фотоапаратом і сподіваючись дістати хороший кадр, — на шкоду справжній миті.

ЗНІМКАМИ, НАРОДЖЕНИМИ У СПІВПРАЦІ З ЯКИМ БРЕНДОМ, ПИШАЄТЕСЯ ОСОБЛИВО?

Мені пощастило багато працювати із The New York Times. Велика честь фотографувати Японію для одного з моїх найулюбленіших видань. Багато фотографів мріє за роки кар’єри надрукувати хоча б одне зображення в The New York Times. А мені пощастило закарбувати для них більшу частину Японії  ще на початку кар’єрного шляху як фотографа.

НАСКІЛЬКИ МЕНІ ВІДОМО, ЯПОНЦІ ПОСТІЙНО ТЕРЕВЕНЯТЬ ПРО ЇЖУ. ПРИНЦИП «НЕ СФОТОГРАФУВАВ — НЕ З’ЇВ» ТУТ ПОШИРЕНИЙ?

В Японії справді є культ їжі. І, на жаль, частина цієї фуд-культури включає знімання. Проте таке явище вже давно поширилося на весь світ. На мій погляд, це серйозна недуга суспільства. Ми витрачаємо час на фотографування замість спілкування. Поширюємо знімки, щоб бути поміченими й кимось оціненими. Я ще не зустрічав нікого в Японії або де-небудь, хто робив би фотографії своїх страв виключно через задоволення від процесу або реальної оцінки їжі.

ЧИ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ЗНІМОК, ЗРОБЛЕНИЙ ВАМИ У КРАЇНІ НАНОТЕХНОЛОГІЙ, ВІД ЗНІМКА, ЗРОБЛЕНОГО ДЕСЬ В ЄВРОПІ?

Люди та автентичність місцевості — це те, що я одразу для себе виділяю. Іноді мене надихають кольори або деталі локації. Та не думаю, що моя візуальна естетика змінюється через зміну міст. Чи то Прага або Кіото, чи то Осло або Токіо, — я просто фотографую те, що мене заінтригувало.