Крихка Вічність ДАРІЇ АЛЬОШКІНої

Текст: Юлія Козда

Для: групи глянцевих видань MEGAPOLIS

Фото: Мар’яна Варійчук

Письменниця Джоан Роулінг напучувала: «Просто бути живим, дивитися, як сонце піднімається над блискучими сніговими пагорбами — це найбільший скарб». Художниця та майстриня витинанок Дарія Альошкіна має дар відтворювати і зберігати найцінніші миті життя за допомогою паперу та любові у серці.

 

В одному з інтерв’ю ви казали, що не планували ставати художницею та йти по творчих слідах батьків. Крізь терни до зірок?

Мій тато — з Києва, мама — з Мінська. На початку 1980-х, після одруження і закінчення мистецьких вишів, вони переїхали на Вінниччину, Батьківщину родини моєї мами, у мальовниче подільське село Букатинка. У нашій сім’ї п’ятеро дітей. Ми ходили у сільську школу та виростали серед природи, з батьками вивчаючи усі види мистецтв — від театру до живопису та каменярства.

Звісно, у селі найпрестижнішою була професія вчителя. Тому я хотіла стати викладачкою — це бажання зростало, коли бачила, як складно виживати художникам. Але тато мав трохи інші ідеї. Коли я закінчила дев’ятий клас, він повіз мене у Вижницький коледж прикладного мистецтва. Там я навчалася за спеціальністю «художнє ткацтво». Не скажу, що було просто: велике навантаження, далеко від дому… Потім вступила до Львівської національної академії мистецтв на відділ монументальної скульптури. Якось так потрохи вливалась у творчість. Але зупинилася саме на монументальній скульптурі. Особливо подобалися пленери і симпозіуми з каменю.

Тоді витинанка була вашим хобі?

З витинанкою я знайома з дитинства. Дійсно, то було наче хобі: нашвидкуруч прикрасити кімнату або зробити у школі картину. Не могла й подумати, що зможу у цьому хобі знайти себе, досягати успіхів, заробляти ним на життя. Але все склалося саме так.

Яка вона — ваша витинанка? Наділяєте її особливою філософією?

Створюючи витинанки, насамперед притримуюся традиційної техніки згинання паперу вдвоє. Для мене це згинання — своєрідна магія (мама вчила, що витинанка має скластися). Коли її розгортаєш, утворюється третій малюнок, який наперед ніколи не передбачиш. Це дуже захоплює, хочеться творити ще і ще. Доробки мого авторства мають характерні композиції, які я запозичила, мабуть, із килимової справи: є кайма, яка тримає композицію, є центральний орнамент.

Перша ткацька освіта стала в пригоді і тут. Мої витинанки перебувають на межі традиційності та сучасності. Це дає змогу заохочувати і зацікавлених автентикою, і захоплених сучасним мистецтвом. У всіх роботах присутній традиційний символ, що дарує смислове навантаження. Традиційна витинанка містить сюжет, в якому можна прочитати низку подій.

 

«Мої витинанки перебувають на межі традиційності та сучасності. Це дає змогу заохочувати і зацікавлених автентикою, і захоплених сучасним мистецтвом»

 

Яка серія для вас наймасштабніша?

Я створювала кілька масштабних проєктів, серед них — «Мереживо пам’яті», присвячений темі Голодомору, та «Щедрик», який вшановує творчість Миколи Леонтовича. Це дійсно масштабні роботи — не так просто передати страшну трагедію нашої нації графічно на величезних полотнах. Але я вдячна за можливість долучитися до вкрай важливої теми з життя України. Тепер ці роботи мандрують світом і розповідають нашу історію. Мене вразив той факт, що за 10 років творчості ви не повторили жодного орнаменту.

Наскільки складно щодня перевершувати себе?

Нецікаво повторювати один сюжет. Хоча, чесно кажучи, багато саме таких замовлень — інколи мушу повторювати той чи інший. Звісно ж, заново малюючи. Але щоразу виходить інша робота. Вплітати орнаменти у витинанки напрочуд цікаво: шукати нові пропорції, комбінувати лінії та перетини… І створювати мереживо неймовірно захопливо. Наприклад, коли я працювала над витинанкою для Бібліотеки Іваничука у Львові, вплела в одну з робіт український алфавіт. А в одну з центральних робіт виставки — орнамент з тризубів.

Які риси своєї особистості вважаєте власною візитівкою?

Відповідальність і пунктуальність. Я мама трьох дітей, часто непокоюся щодо своєчасної здачі проєктів. Тому щільно розписую графік, щоби гармонійно все поєднати — сімейні та робочі справи.

Ваші витвори — своєрідний паперовий оберіг. А в чому знаходите свій?

Мій оберіг — це моя родина. Досить складно бути публічною і оберігати власну ауру від негативу.

Як працювалось із Cartier? Що втілили у цьому проєкті?

Співпраця з Cartier вдалася. Вона склалася завдяки моїй організаторці та чудовій жінці — Ірині Ковальчук, яка створила досить багато крутих проєктів, зокрема мистецьких. Вісім паперових витинанок презентували у бутику Cartier. Створюючи ансамбль орнаментів, я відштовхувалася від композицій прикрас бренду, його історії та стилю, але одночасно проводила паралелі з традиційними українськими символами. Ці роботи представили на найвищому рівні з ідеальним світлом — все було чудово!

«Мій оберіг — це моя родина. Досить складно бути публічною і оберігати власну ауру»

Ви були у Парижі, коли Тріумфальну арку вкрили інсталяцією на честь пам’яті майстра лендарту Христо Явашева, який огортав у білі полотна світові пам’ятки.Яке враження залишилося?

Неймовірна інсталяція від Христо! За один день відома локація перетворилася на артоб’єкт, який притягував до себе — це все відбувалося на наших очах. Треба бути сміливим митцем, щоби роками проєктувати те, що простоїть декілька днів. Можливо, саме в цьому сила. Можна провести аналогію з паперовими витинанками — вони теж не вічні. Деякі свої роботи я спалюю, коли вони втрачають першочерговий вигляд.

Чи плекаєте зараз ідею, яка чекає на реалізацію?

Вже давно виношую ідею створення колекції витинанкових суконь, але для цього потрібно знайти гарного партнера. Цей задум мені подала Ірена Карпа, яка зіграла важливу роль у просуванні моєї творчості. Ми і надалі творчо спілкуємося — вона надзвичайно надихає. Також мрію про тур із виставкою Америкою — вже мала запит звідти, але все зупинилося через карантин.

Ви брали участь у Бієнале крафтового мистецтва у Венеції, створювали експозиції в штаб-квартирі ООН у Швейцарії, оформляли стенд українських дизайнерів на паризькому салоні «Maison&Objet», співпрацюєте з американськими виданнями. В Україні художникам легко заявити про себе?

Зараз багато можливостей реалізовуватися — і в Україні теж. Спочатку більшість проєктів я мала за кордоном. Сьогодні дедалі частіше звертаються з України — це дуже тішить. Так само із продажем робіт — українці почали купувати витинанки, оздоблювати ними житло, перестали боятися паперу. З’явилося багато гарних онлайн-платформ, де можна показувати своє мистецтво, не виходячи з хати. Це особливо цінно, і власне мені, як мамі трьох дітей, підходить. Піднести народне мистецтво на хвилю модних вібрацій — це неабиякий успіх.

«Вже давно виношую ідею створення колекції витинанкових суконь, але для цього потрібно знайти гарного партнера»

У вашому житті є місце таким поняттям, як тренд і мода? Чи власний стиль — найдорожче?

Знайти свою нішу і свій стиль — це найбільший успіх. Я не дивлюся на тренди і моду, але не перестаю дивувати глядачів новою подачею витинанок. Вони універсальні, тому відкривати їх можна багатогранно.

Що наповнює вашу творчу скарбницю?

Джерело наповнення для мене — це насамперед природа. Також надихають нові ідеї. А найголовнішим є моя друга половина, теж творець.

Марлен Дітріх вважала, що любов до певного міста обумовлена почуттями, які довелося у ньому відчути, а не локацією. Яке місто підкорило ваше серце? Можливо, є думки прикрасити його вулички?

Моє дитинство пройшло у мальовничому селі та у Києві — вельми контрастно. Дуже любила столицю до того, як одружилась у Львові. Місто Лева у студентські роки до мене було холодним, аж поки я не зустріла чоловіка. Потрохи пускала Львів у своє серце — можливо, це пов’язано з тим, що я з Поділля, а Галичина все ж має інший менталітет. Це красиве місто. Якщо щось у ньому створювати, головне — не переборщити, а тільки лаконічно підкреслити. Або звертати увагу не на історичну частину, а, наприклад, на будівлю аеропорту, де багато вітрин і вікон. Думаю, то був би гарний проєкт — витинанки стали б своєрідною візитівкою міста, яка зустрічає на летовищі.