KUNSTVEREIN IN BREMEN: ТРІУМФ ІМПРЕСІОНІЗМУ

«У живописі, як і в інших жанрах мистецтва, немає жодного прийому, який можна було б підігнати під словесне формулювання»

П’єр Огюст Ренуар

Чи замислювалися ви над тим, що нам дає споглядання прекрасного? Дозвольте я почну: відчуття захопленості та гармонії, стимул до роздумів і спостереження за своїми думками, розпалювання внутрішньої іскри та мотивації, спосіб пізнати себе, почути внутрішній голос. Коли ноги самі ведуть до озера або розлогих гілок багатовікових дерев — не чиніть опір. Коли серце б’ється частіше, проходячи повз сад, що тільки-но почав розквітати, — прислухайтеся до його ритму. Коли в місті відчиняються двері з шедеврами мистецтва — йдіть до них назустріч, щоб досхочу наповнитись жагою до життя.

На цю подію в Бременській картинній галереї я чекала близько півроку — відтоді, як мені до рук потрапив буклет із програмою галереї на 2023 рік. Тоді я реєструвалася на курс німецької мови В2 і, чекаючи на свій прийом, очі самі знайшли на стенді з культурними заходами те, що справді було «моїм». Весь цей час буклет пролежав на моїй тумбочці біля ліжка разом з улюбленими книжками.

Почну з того, що я дуже тепло ставлюся до мистецтва, ба більше — сама пишу аквареллю. Щоразу, коли у мене з’являється вільна хвилина, я йду до галереї або їду до музею в сусіднє місто, гортаю величезні томи з мистецтва в міській бременській бібліотеці, де можу бувати годинами, чергуючи книжки з філіжанкою лате або полуничним тістечком із Maître Stefan Boulangerie & Café, вирушаю до художньої крамниці по нові пензлі та акварельний папір, або вивчаю біографії видатних художників. А можливо, крокую до мальовничого Bürgerpark, що не поступається за своєю красою паркам Парижа, до чистих озер з ніжними водними ліліями, щоб ще більше надихнутися, поєднуючи в уяві полотна Моне і природну велич.

На цю виставку, присвячену 200-річчю Бременської художньої асоціації, я чекала насамперед, щоб зануритися в захопливий океан імпресіонізму. Тільки вслухайтеся в поетичне звучання цих прізвищ: Ренуар, Моне, Дега, Сіслей, Мане, Піссарро, Ван Гог…

РОЗВИТОК НІКОЛИ НЕ ЗУПИНЯЄТЬСЯ

Саме 14 листопада 2023 року мистецьке об’єднання Бремена відзначить свій ювілей. Будучи третьою за величиною асоціацією Бремена, вона також є найбільшою художньою асоціацією Німеччини і приватним спонсором Бременської картинної галереї. Велика експозиція присвячена періоду розквіту історії музею: епосі Густава Паулі (1899-1914).

Усе почалося з того, як сенатор Бремена Ієронім Клугкіст разом з іншими 11 сенаторами, 16 купцями, юристами, синдиками, професорами та лікарями заснував у Бремені мистецьке об’єднання. Для того часу це було досить дивно, оскільки аж до 18 століття колекції творів мистецтва формувалися представниками знаті. Вони зустрічалися наодинці і ділилися враженнями від колекцій один одного. Спочатку клуб був закритим товариством, який налічував 50 членів (зараз їхня кількість становить понад 10 000 учасників). Однак незабаром у всіх з’явилося бажання влаштовувати виставки і поповнювати власну колекцію. Вдихати мистецтво в життя міста. 1 травня 1849 року мистецьке об’єднання відчинило двері будівлі музею — Kunsthalle Bremen. На сьогодні загальна площа галереї становить 10 738 м², виставкові зали займають загальну площу 4318 м², а колекція налічує 1600 картин, понад 500 скульптур і 220 000 робіт на папері.

Густав Курбе (Gustave Courbet) — «Скелі Етрета», 1869 р.

Густав Паулі був істориком-мистецтвознавцем і одним з перших директорів музеїв у Німеччині, який купив роботи німецьких і французьких імпресіоністів. Таким чином він зробив Kunsthalle Bremen однією з провідних сучасних галерей Німеччини. Густав закінчив бременську гімназію і вивчав історію мистецтв у Страсбурзькому, Лейпцизькому і Базельському університетах. 1889 року в Лейпцигу він отримав ступінь кандидата наук за роботу про Ренесанс. Після перебування у Швейцарії Паулі в 1894/1895 навчальному році працював бібліотекарем у дрезденському Гравюрному кабінеті, а з 1905 року почав керувати Бременською картинною галереєю.

Коли 1911 року Густав Паулі придбав «Макове поле» (1889 р.) Вінсента Ван Гога за 30 000 марок, вибухнув скандал — художник із Ворпсведе Карл Віннен ініціював «Протест німецьких художників». Це викликало загальнонаціональні дебати, які були надзвичайно вибухонебезпечними. Бременський Кунстхалле опинився в епіцентрі соціального невдоволення щодо приходу французького модернізму.

Однак Паулі не здавався, пояснюючи політику розвитку та підкреслюючи історичне значення Ван Гога, який «прийшов від імпресіонізму до монументальної, декоративної форми вираження у високому сенсі». У червні 1911 року Паулі написав працю «У боротьбі за мистецтво. Відповідь на протест німецьких художників» і написав: «Розвиток ніколи не зупиняється, він завжди триває. Поки обертається Земля, люди на ній живуть, люблять і борються». До речі, саме Бременська рада директорів художньої асоціації підтримала Паулі в його далекоглядній політиці придбання скарбу мистецтва.

ВІД РЕАЛІЗМУ ДО ПОСТІМПРЕСІОНІЗМУ

На ювілейній виставці, що триватиме в Бремені до 18 лютого 2024 року, представлено не тільки шедеври Kunsthalle Bremen, а й полотна, привезені з Берліна, Дрездена, Франкфурта, Штутгарта та інших німецьких міст, які свого часу почали збирати французьке мистецтво. Зараз просто не віриться, що засновникам галереї доводилося випробовувати на собі жорстоку критику за відданість красі.

Термін «імпресіонізм» виник з легкої руки критика ілюстрованої газети «Le Charivari» 62-річного Луї Леруа, який опублікував 25 квітня 1874 року свій фейлетон про «Салон Знедолених» під заголовком «Виставка вражень» («L’Exposition des impressionnistes»), узявши за основу назву картини на той момент 33-річного Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression, soleil levant», 1872). Спершу термін мав зневажливий, навіть знущальний, характер, вказуючи на відповідне ставлення до художників, які писали в «недбалій» манері, але згодом прижився й набув категоріального сенсу.

Клод Моне — «Камілла (Жінка в зеленій сукні)», 1866 р.

«Щоб намалювати море справді добре, ви маєте дивитися на нього щогодини, кожного дня в одному й тому самому місці, щоб ви могли зрозуміти, як ви маєте працювати в цьому конкретному місці, і саме тому я працюю над одними й тими самими сюжетами знову, і знову, і знову, і знову, чотири або навіть шість разів».

Клод Моне

Клод Моне — «Поля навесні» («Felder im Frühling») 1887 р.

Коли бачиш здалеку картину Моне «Поля навесні» («Felder im Frühling») 1887 року, перебуваючи в іншій залі, здається, ніби чуєш шарудіння кожної травинки. Коли безцеремонний порив вітру то здіймає вгору, то схиляє донизу тисячі бутонів квітів. Ще мить, і парасолька дівчини на картині затанцює в тому ж грайливому вихорі. Картина була придбана 1906 року Королівським музеєм витончених мистецтв Штутгарта. Усі ці сприйняття відчуваються завдяки майстерності Моне зображати чисте світло. Лише взаємодія незліченної кількості коротких мазків чистих кольорів створює враження залитого світлом весняного пейзажу Лез Есар поблизу Живерні.

Мене заворожили полотна «Парламент, захід сонця» («Das Parlament. Sonnenuntergang») 1904 і «Руанський собор» («Kathedrale von Rouen») 1894 років відповідно. Те відчуття, коли легкість і прозорість поєднуються воєдино з готичною похмурістю та монументальністю. Гра тіні та світла створюють ілюзію м’якої розмитості в прочитанні архітектурних атлантів. Вони ніби ожили, розділяючи з споглядачем свої думки, відчуття та мудрість. У кожному повітряному мазку відчуваються враження від споглядання художником навколо себе.

Для пізньої творчості Моне характерна серійна робота. Наприклад, у серії «Руанський собор» Моне написав 32 картини, а в серії з видом будівлі Парламенту (Вестмінстерський палац) у Лондоні — 19. У травні 1904 року полотно «Парламент, захід сонця» у Моне викупив Поль Дюран-Рюель, а в липні 1907 року — Крефельдський художній музей, звідки його передали на зберігання до музею кайзера Вільгельма.

Моне написав «Човни» («Boote») 1869 року, коли він зі своїм другом Огюстом Ренуаром проводили пленерні етюди на Сені. Широкі мазки, якими він позначає злегка рухому водну поверхню, стали новаторськими для імпресіоністського пейзажного живопису майбутнього десятиліття.

Клод Моне — «Парламент, захід сонця» («Das Parlament. Sonnenuntergang») 1904 р.

Клод Моне — «Руанський собор» («Kathedrale von Rouen») 1894 р.

Клод Моне — «Човни» («Boote») 1869 р.

«Сьогодні людям хочеться все пояснити. Але якщо можна пояснити картину, значить це вже не мистецтво».

П’єр Огюст Ренуар

Погоджуся, підходячи до картини «Квітучий каштан» («Blühender Kastanienbaum») Ренуара, написану 1881 року, готуєшся стрибнути в запашну хмару трав і квітів. Мені не потрібно намагатися вгадати вирази облич персонажів картини — розмаїття кольорів заманює настільки, що межі позолоченої рами, що обрамляє полотно, розчиняються, запрошуючи глядача в цей сюжет. Тільки погляньте на цю мерехтливу смарагдову зелень — хочеться негайно роззутися і безтурботно пробігти молодою травою прямо до річки, зупинитися на мить, поглянути на хмари, що пропливають у небі, і зрозуміти, наскільки наш світ багатий і скільки ми можемо дати один одному…

Ренуар любив писати портрети вродливих жінок, пейзажі та натюрморти, в яких він використовував найсміливіші контрасти. За картинами художника можна вивчати історію французького букета кінця 19 — початку 20 століть. У художній студії, організованій Шарлем Глейром, де Ренуар розкривав свій талант, займалися й Альфред Сіслей, Клод Моне і Фредерік Базіль, з якими у нього відразу ж зав’язалася міцна дружба.

«Біль мине, а краса залишиться» — останні 20 років Огюст Ренуар жив з важкою формою ревматоїдного артриту, але навіть змучений болем, він щодня милувався грою світла, що пробивається крізь дерева, яка множила в ньому внутрішню силу для створення нових творінь.

П’єр Огюст Ренуар — «Квітучий каштан» («Blühender Kastanienbaum»), 1881 р.

П’єр Огюст Ренуар — «Великі бульвари», 1875 р.

П’єр Огюст Ренуар — «Молода жінка в капелюсі з пір’ям» («Junge Frau mit Federhut (Etude pour la Place Clichy»), 1880 р.

«Я мрію про свою картину, а потім я малюю свою мрію»

Вінсент Ван Гог

Експресивні мазки нідерландського художника-постімпресіоніста Вінсента Ван Гога виділяються серед витонченої елегантності. Усього за десять з невеликим років художник створив понад 2100 творів, включно з 870 картинами олією. «Нормальність — це асфальтована дорога: нею зручно йти, але квіти на ній не ростуть», — історія життя Ван Гога подібна до звивистого бездоріжжя, з безліччю вибоїн, урвищ і привабливих горизонтів. Більшість критиків не помічала Ван Гога до його самогубства у віці 37 років. Тільки завдяки постійній фінансовій допомозі молодшого брата Тео, незважаючи на розбіжності поглядів на норми життя, Вінсент зміг повністю присвятити себе живопису.

Не маючи своїх дітей, Ван Гог розглядав свої картини, як потомство: яскраві, сміливі, незалежні й темпераментні… Як, наприклад, «Макове поле» («Mohnfeld»), написане 1889 року одразу після того, як художник потрапив до психіатричної лікарні в Сен-Ремі-де-Прованс. Неймовірно соковите за своєю кольоропередачею поле квітучих маків було першим пейзажем, який він написав, перебуваючи в лікарні. Цей виразний контраст і життєстверджуюча палітра — немов емоційний резонанс, що дозволяє зняти невидимий щит між художником і соціумом. «Поле маків» написане разом з рештою відомих робіт Ван Гога, на яких він зображував кипариси, оливи, поля пшениці та зоряне небо.

«Усвідомте існування зірок і нескінченності простору, і тоді життя наповниться світлом», — Вінсент відчував особливу пристрасть до зірок, зображуючи їх на полотнах «Зоряна ніч» і «Зоряна ніч над Роною», перебуваючи в стані загостреного стану реальності. Соняшники — ще один лейтмотив робіт живописця. Виразні, грайливі, самовдоволені, немов палаючі й холодні зірки — значення соняшників безпосередньо пов’язане із Сонцем, яке дарує життя, силу й тепло. Природа завжди підштовхує цю квітку шукати сонячне світло, щоб живити себе, розкриваючи свою внутрішню красу. Для Ван Гога вони висловлювали ідею, що символізує вдячність. До речі, якщо ви ще не дивилися стрічку-біографію «Ван Гог: Портрет, написаний словами» 2010 року з Бенедиктом Камбербетчем, який зіграв митця, подивіться її перед відвідуванням бременського Кунстхалле — вона заснована на його листуваннях до свого брата Тео.