Код зустрічі: НАДІЯ в ЖИТТІ

Інтерв’ю: Mirjam Dirks

Фото: ph.daries

Це інтерв’ю було для мене незвичним. Перш за все, тому що інтерв’юером зазвичай є я. А тут все склалося навпаки. Саме мені довелося відповідати на питання. Слухала, розмірковувала, радилася сама із собою та була вдячною бути почутою. Ця бесіда з Мір’ям відбулася в рамках культурного проєкту «Hoffnung» («Надія») в Бремені.

«Надія — це не почуття, не настрій. Це слово»

(Корнел Вест)

Що перше спадає тобі на думку, коли ти чуєш слово «надія»?

Дуже світле слово. Одразу уявляю сонячні промені, відчуваю потік свіжого морського бризу. Уявляю, що стою на величезній стрімкій скелі, а переді мною — цілий океан. Надія — це почуття опори. Скоріше інтуїтивне, несвідоме. Але міцне. Те, що дає силу та мотивацію рухатися далі, глибше. Надія — це маяк, життєві орієнтири, невидимий ланцюжок, провідна зірка, яка висвітлює шлях подій кожної людини.

Що дає надію у житті?

Саме поняття життя. Можливість жити. Життя — це великий дар, який має людина. Для мене надія в житті — це кохання. Всеосяжне, безумовне. Любов до життя. Любов до своїх рідних. До батьків, чоловіка, сина. Любов до себе. Надія в житті — це можливість насолодитися завтра сходом Сонця або ароматом квітів, подарувати посмішку або поринути в обійми коханої людини. Надія в житті — це безумовна довіра до цього життя. Якщо немає довіри до життя, будуть сумніви, побоювання, відчуття страху чи втраченості.

У яких ситуаціях у тебе виникало відчуття: «Я втрачаю надію?»

Я не відчувала, що втрачаю надію. Втрата надії — це безсилля, розпач, відсутність сенсу життя. Але я відчувала, що «грунт йде з-під ніг». Наче мене вибили «з сідла». Освідомлювала відчуття невідомості, емоційної пригніченості, чогось раніше мені не знайомого. Але тоді я не могла подумати, що джерело треба шукати не зовні, а всередині, в собі. Відчуття розгубленості та неможливості вплинути на події. Мною керували страхи. Але саме надія давала сил «боротися» із цими, не знайомими раніше почуттями.

 

Як можна відновити надію?

Коли людину поглинають проблеми, вона зациклюється на них. Зациклюється на собі, на своїх відчуттях, які закарбовують її в ще глибші верстви страхів. Частково — це прояв егоцентризму. Позиції «жертви». У результаті людина застрягає у потоці негативних емоцій, і не може отримувати енергію, яка дає радість, зростання, мотивацію і еволюцію, розвиток особистості. Людина не бачить нічого, нікого довкола, крім своєї проблеми.

На своєму прикладі можу сказати, що відчуття розгубленості добре відновлюється самопізнанням. Вивченням патернів своєї поведінки, реакцій на ситуації та події. Я зайнялася вивченням психології, інструментів хронально-векторної діагностики потенціалів людини та західної астрології, які я зараз практикую, допомагаючи іншим. Відповіді на всі запитання — всередині нас.

Потрібно вчитися довіряти простору. І керувати своїми емоційними реакціями. Не бачити довкола себе вороже середовище. Адже не ситуації керують нашим життям, а ми створюємо їх своїми реакціями. Життя влаштоване так, щоб навчати нас. Щоб ми могли здобувати досвід. І в кожної людини цей шлях осягення досвіду — індивідуальний.

Які особистості вселяють у тобі надію?

Мені справді подобаються автобіографії відомих людей. Люблю читати книжки, дивитися біографічні стрічки та вивчати листи… Цікавим, наприклад, є життя Коко Шанель, яка завжди напучувала: «Все в наших руках, тому їх не можна опускати». Або Діани Вріланд, яка наказувала: «Око має подорожувати». Неймовірно складний, але яскравий шлях Едіт Піаф (обов’язково передивіться «Життя в рожевому кольорі» з Маріон Котіяр).

Завдяки своїй діяльності я інтерв’ювала багатьох відомих особистостей. І намагалася завжди перейнятися історією кожної з них. Почерпнути щось особливе, трепетне, світле. Те, що зможе увібрати кожен читач і «перезавантажитися». Доречі, однією з останніх книг була автобіографія Ґрейс Коддінгтон, колишньої креативної директорки американського журналу Vogue. Вона справжня чарівниця та романтик.

 

Які люди в твоєму особистому житті дають тобі надію та чому?

Безперечно, це мої рідні люди: син, чоловік, батьки, кіт. Моя сім’я. Моя історія. Мій шлях життя. Я відчуваю до них любов. Хочу ділитися з ними своїми почуттями та враженнями. Хочу розділяти їхні емоції та переживання. Хочу зростати разом із ними ментально і наповнюватися. Хочу формувати спільні цілі, життєві стратегії, плани та великі мрії.

«Надія — це маяк, життєві орієнтири, невидимий ланцюжок, провідна зірка, яка висвітлює шлях подій кожної людини»

Чи є вірші, музичні або художні твори, які дають тобі надію? 

Швидше натхнення, внутрішнє осяяння. Дуже люблю відвідувати музеї, галереї та мистецькі виставки. Це мене сповнює. Я люблю твори Клода Моне — він абсолютно неймовірно відчуває світло та відтінки. Мені подобаються роботи художників епохи Відродження: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Боттічеллі, Рафаеля, Тіціана. В них стільки краси, естетики та гармонії — і стільки ж думок, таємниць, питань, надії…

Надихаюся різною музикою: це можуть бути мелодійні переливи Людовіко Ейнауді, рок-балади Guns N’ Roses або Queen, музичні історії Мілен Фармер, уранічний надрив Nirvana або витончена лірика Вілле Вало. Все під настрій. Але музична ідеологія Вілле (Ville Valo) для мене особливо до серця.

Мені подобається чорно-біла фотографія: Пітер Ліндберг, Річард Аведон, Девід Бейлі, Хельмут Ньютон — вони втілювали у життя неймовірні образи. Такі знімки стимулюють на роздуми. Також відзначу улюбленого режисера — Вуді Аллена. Саме він має ту чудову тонку іронію, яка здатна розбурхати людину переглянути своє життя. А «Північ у Парижі» — це фільм, який закохує у життя, у радість моменту.

Як ти переходиш від надії до дії?

Мені здається, у будь-якої надії має бути матеріалізація. Інакше все це залишиться на рівні ілюзій. На кшталт улюбленого художнього фільму, який ти любиш переглядати, знаючи його щасливий кінець. Будь-яка енергія має знайти свій вихід у вигляді конкретного результату.

В студентські роки я обожнювала глянцеві журнали. Але навчалася при цьому в технічному університеті. Мені подобалося читати Cosmopolitan, Elle та Marie Claire. Особливо мене захоплювали шпальти читачок, які публікували на останніх сторінках журналів.

Якось я теж написала листа. Яким було моє здивування, коли, відкривши свіжий випуск Cosmopolitan, побачила своє есе в рубриці «Лист місяця» із хвилююче-солодким ароматом Kenzo у якості подарунка. Відтоді почала писати, не зупиняючись. Далі були натхненні творчі конкурси, і ось — суперприз від Cosmopolitan у вигляді романтичної подорожі в Прагу, а пізніше — від Marie Claire — до Риму в легендарний готель Hotel Eden із 130-річною історією, на терасі ресторану якого давали інтервʼю Федеріко Фелліні та Інгрід Бергман.

Потім почала відправляти резюме у якості авторки в журнали та компанії, на що одразу ж отримувала відгуки та пропозиції. З роками поглинала безцінний досвід та зростала в професійному плані від авторки та інтерв’юерки до головної редакторки без журналістської освіти. Розпочала створення та випуск корпоративних глянцевих журналів. Моє портфоліо наповнилось сотнями інтервʼю від Катерини Кухар, Раду Поклітару і Діми Зіцера до Аморі Гішона, Дерека Ріджерса та Кіліана Геннессі.

Так само було і з акварельним живописом. Мене зачаровувала акварель та природа навколо. Тож вирішила опанувати її самостійно. Я не закінчувала спеціалізовані курси — натомість я довго мандрувала садами, спостерігала за фруктами під різними кутами світла, розрізала овочі та роздивлялась їх будову… Моя жага до акварелі тільки розпалювалася. Тепер маю свою техніку та стиль у створенні ботанічної ілюстрації, купу ідей та планів, які реалізовуються день за днем, наповнюючи мене любовʼю, силою та натхненням.

«Бачити цінність у простому та зрозумілому»

На що ти найбільше сподіваєшся цього року?

Зараз я візуалізую возз’єднання нашої родини з чоловіком та татом, яких ми з сином та мамою не бачили вже більше року через війну в Україні. Коли ми не можемо вплинути на конкретні події, потрібно формувати ті, що дають духовне зростання. За цей рік я отримала багато досвіду та інсайтів, які вплинули на мою свідомість. Разом із мамою та сином ми наново сформували свій побут. Навчаюся щодня. Перш за все, німецькій мові, про що я раніше навіть не могла припустити.

Тонкощам астрології та психології. Намагаюся допомагати іншим. Журналістика та астрологія для мене тепер нерозривно пов’язані. Знайомлюся з новими людьми. Придбала тут фарби та акварельний папір — щоб продовжувати малювати. Інтерв’ювати для свого сайту. Фотографувати та створювати фотоісторії. Зараз у мене є конкретні цілі та прагнення, які я поставила перед собою. Від надії — до мети. Від мети — до конкретної дії.

У мене під рукою завжди є планер та щоденник, куди записую короткострокові та довгострокові цілі. Записи у мобільному телефоні — це дуже зручно. Але люблю писати від руки. Мені здається, це завжди стимулює до формування позитивних мислеформ. Я планую подальше навчання німецькій мові. Записатися до танцювального клубу, згадати танцювальне минуле. Займатися йогою щосуботи. Написати картини для свого акварельного проєкту. Бачити цінність у простому та зрозумілому. Як, наприклад, у невагомих кульках гортензій на балконі. Будувати подальші плани та візуалізувати мрії.

Що ти скажеш людині, яка втратила надію?

Кожна людина індивідуальна. Всередині неї — живий, налагоджений механізм, який може «виходити з ладу» під впливом емоційних реакцій свого «хазяїна». І це нормально. Як астролог скажу, що й шляхи вирішення різні. Потрібно вивчати психологію людини, психологію її реакцій. Її оточення, захоплення та інтереси. Можливості та здібності. Щоб якомога точніше і філігранніше донести той факт, що часом руйнація потрібна для того, щоб перебудувати свій шлях.

Змінити принцип дії. Знайти новий вектор руху, бо попередній був не твій. Наприклад, професія, якій ти присвятив половину свого життя, — то є не твої мрії, а бажання твого друга, батька чи запит соціуму загалом. Але насамперед — варто спробувати дозволяти ситуації відбутися, «проживати», відчувати її.

Потрібно взяти на себе відповідальність за своє життя. Отже, відновити здатність приймати рішення. Завжди є зараз. А «зараз» — це багато. І яким би складним і безвихідним не здавався життєвий період, іноді треба прийняти ці правила гри, нові умови, довіритись, перебудуватися. Шукати щодня те, що наповнює. Щоб побачити горизонти майбутнього, новий паросток свого «я». І жити. Кожної хвилини. Кожної миті.